Традиційне українське весілля у с. Велика Чернеччина, що на Сумщині

У давнину, коли життя людське плинуло за усталеними звичаями в одноманітному ритмі земних турбот, народ склав прислів’я : «Чоловік тричі дивним буває: як родиться, женеться і вмирає.» І справді, на життєвій стежині в названі моменти людина ставала центром загальної уваги, саме їй віддавалася шана, заради неї влаштовувалося веселе свято чи сумна тризна. Але ж немовля не усвідомлює цієї шани, а тому, хто пішов із життя, не потрібні вже ніякі відзнаки. То ж і виходило, що справді дивною була людина як гуляла весілля.                                                                     

Сьогоднішній ритм життя швидкий, напружений, але весілля, як і раніше, залишається цікавим дійством. Сучасна молодь прагне відродити деякі забуті звичаї своїх предків. Давайте разом заглянемо в минуле та відвідаємо сучасне весілля.

Видатний український історик і громадський діяч Дмитро Багалій у своїй праці «Історія Слобідської України» пише: «Весілля слобожани справляють гучно й витрачають на них багацько грошей. У селян було більше усіляких обрядів, ніж у городян.» Отож ми вирішили дослідити весільні обряди нашого села – Великої  Чернеччини.

Весела, безтурботна пора юності. Дарма, що вдень напружена праця, по ній – вечорниці! І співи, і танці, і всілякі вигадки. Тут пробуджувалися і перші уподобання, і парувалися майбутні подружжя.

Традиційне українське весілля складається з трьох частин, які багато в чому повторюються: сватання, перва  (так у нашому селі називали заручини) і власне весілля.

Сватання відбувалося в урочистих обставинах, з відчуттям усієї важливості  й відповідальності цієї дипломатичної місії. На попередньо визначений день парубок чи його батько запрошують двох середніх літ чоловіків, здебільшого то родичі або хороші знайомі. За старшого свата беруть людину, яка вміє доладно і дотепно вести діалог. Йому допомагає інший чин – дружба. З паляницею, ув’язаною хустиною, сват з дружбою, молодим та його батьком увечері йдуть сватати. В середині ХХ століття сватання стали багатолюдними.

Якщо дівчина погоджувалася вийти заміж, вона пов’язувала сватів рушниками і вважалася засватаною.

Одгуляти весілля - не проста річ для батьків наречених. Не день і не два треба частувати й родичів, і знайомих, і бояр, і дружок, та ще й частувати якнайкраще. Тож ішло в діло все, що було і в коморі, і у стайні, і в гаманці.

У суботу вранці до світлиці молодої сходилися коровайниці .

Коровай – один з основних атрибутів весілля. У нашому селі він особливий, випечений із різнокольорового тіста: білого, жовтого та рожевого. Весільний коровай солодкий, духмяний і такий яскравий, як бачиться всім майбутнє життя молодят. А ще його оздоблювали червоною калиною, віночками з барвінку, шишками. У центрі закріплювали житні колоски. Вічнозелений барвінок символізує в народі вірне кохання й міцний шлюб. Калина та колоски є символічним побажанням довгого щасливого життя молодим.

А увечері везли посаг: скриню й подушки.

Потім молода з дружками почергово обходили односельців, запрошували на весілля.

А трохи пізніше запрошені дружки сходилися до молодої на прощальний дівич – вечір  вити гільце.

Усі сідали за столом, робили квіти, а потім ними, а ще стрічками, пахучим зіллям прикрашали гілочки сосни. А на вершечок прив’язували букетик з колосся.

 Цей обряд символізував народження нової сім’ї.

У неділлю вранці молоду готували до шлюбу: брат розплітав косу, дружки прикрашали її квітами, стрічками, одягали вінок. Віночок нареченої в нашому селі був особливий – білий, стерелиновий. Вплітали різні квіти, а між ними ніби застиглі сльози нареченої, якій доведеться попрощатися з ріднею, безтурботною юністю.

Потім приходив наречений, ставав з молодою на рушник  і батьки благословляли їх.

Молодята їхали в церкву вінчатися. Обідали в молодого. Їх зустрічали батьки з хлібом-сіллю на рушнику. Мати, стоячи на порозі у вивернутому кожусі (щоб посіви були густі, як вовна), обсипала молодих і челядь цукерками,  монетами, зерном, щоб багаті були.

             Після обіду  молода з дружками йшла на свою вулицю, до сусіда, звідти її викуповували бояри з молодим, а потім всі кататися на весільному поїзді.

А яке ж весілля без української пісні. Ми вивчили багато пісень від літніх людей, наших односельців.

Тяжко звикати дівчині до чужої родини. Тому й пісні часто оповиті сумом:

Тече річечка невеличечка,

Схочу перескочу.

Віддай же мене . моя матінко.

За кого я схочу.

Як віддавала приказувала

В гостях не бувати.

А як прийдеш ти, моя донечко,

То вижену з хати.

Терпіла я год, терпіла другий,

Третій не стерпіла

Перетворилась в сиву зозулю

До роду летіла.              

Співали й веселіших пісень. Сестра молодої ставала на стілець і співала:

Подай, мати, голку

Ще й ниточку шовку,

Пришиваю квіточку молодому зятьочку!

(Бере картуз молодого, пришиває квітку)

Я ж тобі, зятіку, не сестра.

Я ж тобі, зятіку, не рідня.

Я ж тобі, зятіку, звісний гість.

Положи на тарілку тисяч шість!

Бояри прагнули викрасти картуз, дівчата боронили, вимагаючи викуп.

На весіллях відбувалися й переспіви.                                                                                                                             

Кульмінація весілля – краяння короваю. Це повинен був зробити дружко, якого перев’язували навхрест рушниками.

Дружки співали:

Дружко коровай крає,

Семеро дітей має.

Та всі з кошелями,

Коровай забрали.

Було б тобі, дружку, не дружкувати.

Було б тобі свині пасти

З довгою ломакою,з рябою собакою.

Потім дружко роздавав коровай усім присутнім на весіллі.                                                              

А в понеділок відбувався один з найзворушливіших моментів  весілля – покриття. Цей звичай був важливим заходом для підтримки в молоді моральності, скромності, цнотливості, а  для батьків – ніби перевіркою, чи здатні вони виховувати своїх дітей відповідно до звичаїв. З чесної молодої знімали вінок, який вона дарувала молодшій сестрі, а стрічки – дружкам та родичам. Одягали очіпок, зав’язували червоною хусткою. Її всі вітали, а найбільше раділи батьки. Якщо траплялось навпаки – вінок зривали й топтали, молоду соромили, заставляли просить вибачення в усіх родичів – бити поклони, ганьбили батьків.

У вівторок сходилися до молодого. Перевдягалися: циганами, ворожками, чоловіки вдягали жіночий одяг, жінки – чоловічий. Гуртом обходили всіх родичів. Ті, що йшли попереду, випрошували, а хто  за ними - крали борошно, гречку, гусей, курей тощо. Усе здобуте таким чином приносили до батьків молодого, продавали один одному збіжжя, а птицю смажили. І знову веселилися. Чинно й мирно, але пісні не вмовкали.

А ще на візок садовили батьків і з різними витівками везли в озеро чи калюжу, перевертали й купали в багнюці. Витівкам не було кінця.

У радянські часи народне весілля зазнало великих змін. Традиційні пісні й музика забулися. А це ж наше коріння, наш родовід, наша пам'ять… 

Учасники краєзнавчої експедиції - вихованці

краєзнавчого гуртка на базі

Великочернеччинської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.

керівник експедиції Кутник О.І., учитель історії

Великочернеччинської спеціалізованої школи